– Ще ні, – відповів Ікол. – Спуск тільки почався. Ось коли побачимо ріку, тоді вважай, що ми на місці.
Спускатися довелося довго. Сходи були з обох боків затиснуті будинками, що бігли донизу терасами. Ґейдвіг йшла повільно, роздивляючись старе місто, у якому не була ніколи, навіть коли їй було потрібно копіювати та робити етюди зі скульптурами. Та і навіщо, коли у знайомих був Wi-Fi та можливості вивчити ці старі каменюки у тримірному вигляді, знаходячись у теплі, затишку та з бляшанкою пива під рукою. Що змінило її погляд на усе це? Вона не розуміла та й не хотіла. Але звикати мусила. Бо саме десь тут буде її нова домівка.
Сходи вивели їх на широкий майданчик, з якого відкривався вид на сіру зимову ріку, яка не могла вкритися льодом через каскад шлюзів. Сіре небо, вкрите тучами та вітер панували над містом. А над набережною на усю цю сувору дивовижу дивилися тільки ті двоє, яких привела на те місце справа. З цієї тераси йшов ще спуск, але Ікол узяв напрямок уліво, де в ряду одноманітних сувенірних крамниць над однією з дверей вітер розхитував дерев’яну вивіску, на якій готичними літерами було викарбовано: «Ляльковий рай». Ґейдвіг дивилася, як вітер змушує вивіску скрипіти на немазаному металевому штирі і від цього скреготу їй зробилося моторошно. Чомусь пригадалася пісенька, яку вона почула сьогодні. Вона стурбовано поглянула на Ікола, а він не звернув на неї уваги, тільки розчахнув незаперті двері у крамницю.
Так, саме крамницю, а не крамницю. Хоча тут було проведено електрику і приміщення було яскраво освітлене, здавалося, що покупець мав потрапити якщо не до епохи середньовіччя, то, напевно, до крамниці ремісника епохи відродження. Передпокою звісно не було. Усе приміщення було у дерев’яних полицях з тонкою різьбою, а на них красувалися мешканки та мешканці цього раю – від дітей до дорослих. З шовку, соломи, порцеляни, тканин, дерева, металу, пластику… В різних костюмах, різних епох… Різних народів та націй. На Ґейдвіг справило враження те, що це були не антикварі ляльки, а зменшені копії людей, чий характер був таким мінливим, як і в тих осіб, з яких було їх скопійовано.
– Я так не зможу зробити, Іколе, – розгубилася Ґейдвіг. – Я робила зовсім інші речі, а тут навіть ювелір здається грубим каменярем.
– Не так це важко, як здається. Пан В. ніколи не помиляється, – іронічно посміхнувся він у відповідь. – Ти маєш створювати нові зразки, використовуючи своє поняття про прекрасне, і не треба робити тухлі копії, як усе, що навколо тебе. Провокуй покупця – і в тебе вийде. Агов, лялечки, ви хочете привітати вашу нову господарку, на ім’я Ґейдвіг? – жартома звернувся він до товару.
Раптом сталося те, від чого Ґейдвіг і справді захотілося знову опинитися у своєму бедсіттері, який вона орендувала у Гармидерши. Ляльки, немов по команді, відкрили роти та хором механічних голосів відповіли:
– Доброго дня, пані Ґейдвіг.
Очі у Ґейдвіг розширилися. Такого вона не очікувала. І раптом механічні голоси заспівали тієї пісні, що вона чула сьогодні у домі у лісі:
Мері тане, як струмок сплива.Летті вийшла – струм спалив до тлаАвгусту з млину камінь розмолов…
Але за знаком Ікола вони припинили спів та почали хитатися на місцях, наповнюючи крамницю гуркотом. Ґейдвіг схопила Ікола за руку. Вона тремтіла від страху.
– Давай покинемо це місце… Я не хочу тут бути. Ці малі монстри, вони співають, їх спів у моїй голові… Я не хочу тут бути!
– Мусиш! – Ікол обвів крамницю поглядом, щоб змусити ляльок завмерти на місці. – Тебе, Ґейдвіг, вони вже не турбуватимуть. Обживайся, знайомся зі своїми володіннями та опановуй нотатник. Вороття для тебе вже немає. А зараз, щоб тебе трошки заспокоїти – невеличка екскурсія будинком.
Він провів Ґейдвіг до дверей, що були майже непомітні у дубових панелях. За ними виявилося приміщення зі столом та верстатами. Біля вікна із кольоровим склом стояла стара швейна машинка, яка працювала під тиском стопи. І по стінах були різноманітні шкафчики.
– Твоя майстерня, – відповів Ікол. – Дизайн та пристрої несучасні, проте надійність свою доводили не раз. Усе працює краще за гаджети та сучасне казна-що. Ти потім у цьому впевнишся та розберешся що до чого, а зараз – до кухні.
Будинок виявився більшим, ніж здавався зовні. Кухня знаходилася за непримітною перегородкою, яку Ґейдвіг прийняла за муровану стіну. Насправді одну велику кімнату розділили на три з допомогою гипсокартонних перегородок, вкритих шаром матеріалу, що не пропускає звуки. Устаткування тут виявилося на відміну від попередніх приміщень модерновим, у стилі high-tech – сірий метал поєднувався з червоним. Піч знаходилася посередині, а над нею височив величезний електродушник. Холодильник був забитий їжею, можна було би зараз щось приготувати, якби Ґейдвіг мала до цього хист, але вона звикла переносити свої абстракції і на їжу, тому в неї справді виходило дещо екстравагантне з вигляду, наприклад зелений слиз кольору шмаркль – це було щось овочеве, а щодо смаку… Виглядом кухні Ґейдвіг була задоволена, хоча не розуміла, навіщо відводити стільки простору під харчоблок.
На другий поверх вели сходи. У коридорі було три двері. В одній з кімнат вже було розміщено гардероб від мадам Дізгайз – ті ж вішалки та сірі чохли на них. Оскільки у кімнаті більш нічого не було, Ґейдвіг позіхнула з нудьги та пішла оглядати дві інші.
Найбільша з кімнат виявилася вітальнею. Для такого будинку теж занадто сучасною. Дисонувала з типом будівлі величезна плазмова панель з дистанційним керуванням, до якої було під’єднано акустику зі стандартом Dolby 7. На меблі Ґейдвіг не звернула уваги, немов їй було байдуже до цього, бо, саме на її думку, це була звичайна філістерська халупа, що вбиває самий дух мистецтва.
Такої ж думки вона була і про спальню: усе банальненько. Постіль, дзеркало, шафа-купе, тумбочка… Правда, речі коштовні, з дерева, і стандартні. Без фантазії. Без особового погляду на життя. У ванну, що поєднувалася зі спальнею, Ґейдвіг заглядати не стала.
– Мені тут жити? – у її голосі промайнули нотки вдаваної байдужості.
– Так, якщо не лякають співи ляльок, – посміхнувся Ікол.
– Та я тут з нудьги скопичусь! – не витримала Ґейдвіг.
– Нудьга та твоя кар’єра – речі несумісні, – відповів Ікол. – Ти майструватимеш та продаватимеш, до тебе будуть заходити з наступного дня, і твоє перше завдання – це різдвяна лялька.
– Дурний Санта-Мразм та його пришелепуваті ельфи? – Ґейдвіг сіла на постіль у чому була. – Ну, не вірю я у цю різдвяну маячню.
– Такої банальщини від тебе і не очікують. Зроби ляльку з самої себе, у такому вигляді, у якому ти зараз – запропонував Ікол. – Споримо, не зробиш?
Ґейдвіг поблідла від люті. Та хто він такий і хто вона? Вона не зробить?
– А от і зроблю, і якщо виграю, з тебе… новий будинок без цієї занудистики!
– Що ти розумієш під занудистикою? – поцікавився Ікол, розвалившись у одязі на ліжку.
– Класику та норми ненавиджу.
Ікол розсміявся.
– Зроби-но мені криваву мері з мартіні, унікуму та солі.
Ґейдвіг подивилася на нього так, немов Ікол спав на розум.
– Я знаю, як робити криваву мері, а твій рецепт – це казна що.
– Тоді, уяви людину, у якої замість носа нирки, замість очей – дзьоб какаду, а замість ніг – гілки з листям.
– І що то буде за мутант?..
– Не така вже ти й продвинута, якою себе вважаєш. Людина походить від колод, у яким було дано душі, і тому зробити з самої себе ляльку буде набагато легше, ніж тобі здається.
– Раз треба дотримуватися цих тупих стандартів, я буду, – відповіла Ґейдвіг. – Але закарбуй назавжди у пам’яті, що з моїми витворами я буду виробляти те, що захочу, і цих дуреп, що у лавці я зараз викину на смітник.
Ікол зістрибнув з ліжка. Він дивився на неї зверхньо, як на мале шкідливе дівчисько, і після короткої паузи тихо промовив:
– Цього ти не зробиш, бо це товар, що треба реалізовувати. І потім, як там твоє ведмежа, якого ти повісила за шию, а потім розпорола ножицями і вивернула усе начиння?
Ґейдвіг нічого не розуміла.
– Ти збожеволів? От зараз я вже впевнилася, що ти – маніяк.
– Ні, – холодно відповів він. – У цій кімнаті є маніяк, але це не я. Скоро розумітимеш чому. Твоя поведінка, Ґейдвіг мене дивує. Втратила голову з дурощів та радощів? Я зараз піду і повернуся через вісім діб разом з паном В. Не забувай про іспит і про скоре Різдво. Не прощатимусь.
– Пішов ти… – але двері швидко зачинилися і Ґейдвіг не встигла доказати образи.
Через деякий час вона спустилася у крамницю і ще раз оглянула кімнату. Нічого особливого у ній не було, Ляльки мирно спочивали на полицях та у вітрині. Чому б не покращити настрій і почати продавати зараз? Але погода була такою, що жодна людина не забажає йти так далеко заради якоїсь ляльки. Щоб покращити настій, Ґейдвіг знайшла вкриту пилом табличку з написом «Відчинено», протерла її від пилу та повісила на двері так, щоб її можна було бачити з вулиці. Потім вона увімкнула світло.
